Олександре Миколайовичу, Ви — заслужений працівник соціальної сфери України. Таке звання дістається копіткою працею. Розкажіть про те, чим Ви особливо пишаєтеся.

Останні 30 років я так чи інакше був пов’язаний із соціальною сферою. З 1991 по 1998 роки я пройшов шлях від начальника відділу будинків-інтернатів і обслуговування інвалідів до першого заступника начальника обласного управління соціального захисту населення. На багатьох автомобілях, виданих особам з інвалідністю в Полтавській області, так би мовити, стоїть мій підпис.

Мені надзвичайно приємно згадувати, що я був серед тих, хто брав участь у завершенні будівництва Горбанівського будинку-інтернату для престарілих та людей з інвалідністю (нині це пансіонат для ветеранів). Протягом двох років були також побудовані і два дев’ятиповерхові будинки-малосімейки для працівників цього будинку-інтернату. Повірте, у ті часи це було дуже непросто.

Саме механізм прийняття рішень, від яких залежить розвиток області, міста чи доля людей, є лакмусовим папірцем гідного керівника. Скажімо, Зіньківський будинок-інтернат (довгобуд), ми змогли побудувати саме тому, що погасили заборгованість перед обласним управлінням капітального будівництва, і замовником став будинок-інтернат на чолі з прекрасним керівником — Олексієм Сеняговським. Через рік будівництво було завершене. Так ми намагались розв’язувати складні соціальні проблеми.

Ви, можна сказати, всю душу вкладали у сферу соціального захисту?

Протягом 30 останніх років я послідовно відстоював інтереси пенсіонерів, осіб з інвалідністю, інших соціально вразливих верств населення. Працюючи в органах соціального захисту, я брав участь у становленні відділень соціальної допомоги, територіальних центрів обслуговування. Перший такий територіальний центр, до речі, був створений 1992 року в Решетилівці.

Сьогодні я з гордістю можу сказати, що маю внесок у загальнодержавну справу. Так, свого часу під керівництвом начальника обласного управління соціального захисту населення Н. Міщанчук була підготовлена обласна програми «Турбота», перша такого роду в Україні. Цей досвід полтавців був узагальнений і поширений на всю Україну. Основна мета програми полягала в об’єднані зусиль державних органів, місцевого самоврядування, приватних структур, суб’єктів господарювання для  розв’язання на місцях проблем соціального захисту осіб з інвалідністю, людей похилого віку, малозабезпечених громадян тощо.

Такі програми й досі працюють у регіонах, і в Полтавській області також. Інша справа — наповнити їх реальним, а не формальним змістом. На жаль, на сьогодні багато позицій вже втрачено. Так, у 90-ті роки в сільській місцевості було створено 199 будинків для ветеранів колгоспної праці. Таким чином, багато літніх людей влітку проживали вдома, займалися господарством, а зимували в комфортних умовах — у будинках для ветеранів. Сьогодні подібних будинків залишилося 15. Я вважаю, що необхідно терміново відновлювати подібну практику в сільській місцевості — створювати будинки захищеної старості.

А для цього має бути і воля (бажання), і організаторські, і фінансові зусилля.

Яка Ваша думка щодо нинішнього пенсійного забезпечення?

Я вважаю, що воно пройшло декілька важливих етапів. 2004 року в Україні вперше пенсійна виплата досягла розміру прожиткового мінімуму, і середня пенсійна виплата була вища, ніж у Росії та Білорусі.  У 2010-2013 роках середній розмір пенсії виріс на 51 %. Постійно підвищувався прожитковий мінімум. Протягом чотирьох років таке підвищення здійснювалося 16 разів. Середній розмір пенсійної виплати в Полтавській області на кінець 2013 року становив 1499 гривні (180 $). Безумовно, були пенсії і нижчі середньої, але мінімальна пенсійна виплата не могла бути меншою ніж 884 гривні (100 $), і це дуже важливо.

Необхідно зрозуміти, що у 2014 році стався обвал в пенсійному забезпеченні літніх людей. Курс долара, який піднявся з 8 до 25-28 грн. за 1$, позначився на купівельній спроможності гривні. Так, нині постійно чуємо переможні рапорти про перерахунки пенсій, їх збільшення, але зрозуміло, що до рівня 2013 року нам іще далеко.

Сьогодні люди сподіваються отримати певну допомогу від органів місцевого самоврядування, тому багато чого буде залежати від депутатського корпусу, від його налаштованості на вирішення соціальних питань. У багатьох містах, зокрема в Києві, діє система пільгових доплат. Бюджети деяких міст, скажімо, Полтави, також мають чималі можливості. В рамках тієї ж програми «Турбота» необхідно передбачити розміри реальної матеріальної підтримки.

У цілому головне, що слід зробити в пенсійній політиці, — вивести з тіні заробітні плати, тобто чесно платити людям гроші й відповідно чесно сплачувати внески до  Пенсійного фонду, а це 40% до бюджету Пенсійного фонду.

Олександре Миколайовичу, працюючи заступником голови облдержадміністрації, питання соціального захисту теж залишилися в полі Вашої уваги.

Так, я вирішував питання, що мали особливе значення для Полтавщини. Протягом дев’яностих-двохтисячних років уже згадані територіальні центри були створені в усіх районах області, обсяги надання соціальної допомоги розширилися. Окрім допомоги вдома, тут можна було отримати безкоштовні послуги перукаря, ремонту одягу, взуття, фізотерапевтичні послуги. З’явилася така послуга, як «соціальне таксі».

Повністю була ліквідована черга на влаштування до державних будинків-інтернатів.

2013 року нам вдалося забезпечити всіх людей з інвалідністю за індивідуальними замовленнями колісними кріслами, як кімнатними так і вуличними. Це значне досягнення.

Сьогодні складний етап у розвитку соціальної сфери — новий адміністративно-територіальний поділ області. Створено 60 об’єднаних територіальних громад. І всюди повинна діяти відповідна соціальна структура. Від адміністративних змін не повинні страждати люди, не повинно бути  погіршення задоволення їхніх потреб. І цим щонайперше мають зайнятися органи місцевого самоврядування після виборів.

Ваша громадянська позиція зрозуміла. Олександре Миколайовичу, а що Ви вважаєте головним в особистому житті? Які Ваші уподобання?

Я захоплююся історією, збираю бібліотеку, що налічує понад 7 тисяч книг. Поважаю тих, хто має свої вподобання в будь-яких сферах.

Вважаю, що ми повинні якнайбільше приділяти увагу нашим дітям, онукам. В них закладено великий потенціал, але перед нами стоїть завдання його розкрити, дати поштовх для самостійної роботи над собою. Тому читати, розмовляти, виховувати, показувати особистий приклад для підростаючого покоління — це наша головна функція і завдання.

А для того, щоб досягти результатів, треба багато знати, вміти, працювати на результат, а не тільки обіцяти.